<<
>>

Кількість жертв злочину і демографічні втрати України

Точної цифри жертв Голодомору не існує і встановити її навряд чи практично можливо. У прагненні приховати масштаби злочину і його згубні наслідки кремлівське керівництво заборонило органам запису актів громадянського стану, органам обліку природнього руху населення та медичним закладам фіксувати справжню причину смерті, а коли у 1933 р.

голод сягнув апогею, померлих ховали у братських могилах без будь-якої реєстрації взагалі. Як відзначає С.Кульчицький, в цей час роботу державних органів у сільській місцевості було порушено, а подекуди — зовсім паралізовано. У 1934 р. органи обліку народонаселення і відповідну архівну службу підпорядкували НКВС СРСР. Вільний доступ до демографічної інформації було припинено.

Незважаючи на заперечення комуністичною владою самого факту голоду, масштаби демографічної катастрофи в Україні не могли не привернути увагу іноземних журналістів, дипломатів і фахівців, які в той час працювали в СРСР.

Перші емпіричні оцінки числа жертв Голодомору почали з’являтись у західній пресі у його розпал.

На відміну від повідомлень журналістів, оцінки дипломатів були закритими і стали відомі значно пізніше. Аналіз тогочасних кореспонденцій і дипломатичних звітів свідчить про наявність великих розбіжностей в оцінці кількості жертв злочину. Вони коливались у діапазоні між 15 млн. і 1 млн. На підставі цих оцінок можна зробити лише висновок, що жертвами організованого комуністичним режимом Голодомору стали мільйони людей як в Україні так і поза її межами і що найбільших втрат зазнала Україна.

Поряд з емпіричними оцінками числа жертв Голодомору існує багато експертних оцінок, зроблених у 40-х — 50-х роках численними дослідниками за допомогою різних методів. Джерельною базою цих оцінок були всесоюзні переписи населення 1926 р. і 1939 р., оскільки результати всесоюзного перепису 1937 р.

були визнані радянським керівництвом дефектними, а їх опублікування заборонено. Відповідно до експертних оцінок, зроблених до розсекречення радянської демографічної статистики, верхня межа втрат знижувалась з 15 млн. до 7,5 млн., а нижня підвищувалась з 1. млн. до 2,5 млн.

Після відкриття у кінці 80-х років доступу до закритих раніше радянських архівів відбулось подальше звуження меж загального числа жертв Голодомору в Україні. Оцінки дослідників почали коливатися в діапазоні від 5,2 млн. до 2,6 млн. замордованих голодом.

І сьогодні питання визначення числа жертв Голодомору залишається дискусійним. Як і раніше, при його вивченні дослідники одержують неоднозначні результати навіть в рамках виконання одного проекту.

Свідченням цього є представлена у 2008 р. науково-аналітична доповідь Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України «Демографічна катастрофа в Україні внаслідок Голодомору 1932–1933 років: складові, масштаби, наслідки». Доповідь фіксує дещо суперечливі оцінки кількісних параметрів людських втрат України. Так, на стор. 76 доповіді зазначається, що сукупні демографічні втрати становлять 5,5–5,6 млн. людей, а розміри людських втрат від надсмертності коливаються у межах не більше 3,4–3,5 млн. На стор. 78 загальні втрати визначені цифрою 5,4 млн. з виокремленням втрат у сільській місцевості 5,1 млн. На стор 82 загальні втрати України у 1932 р. визначені у 795 000, а у 1933 р. — 3,5 млн., тобто сумарно 4 млн. 295 тис., а на стор 84 підсумовується, що демографічні втрати України внаслідок Голодомору 1932–1933 рр. оцінюються у 4,5 млн. осіб — 3,4 млн. втрачено через підвищену смертність, а 1,1 млн. через заниження народжуваності. При чому тут же зазначається, що кумулятивні демографічні втрати становлять близько 6 млн. осіб.

Неоднозначність в оцінках людських втрат від Голодомору пояснюється не стільки застосуванням дослідниками різних методів обчислення демографічної статистики, скільки ненадійністю використовуваних ними базових даних.

Навіть якщо розрахунки зроблені за всіма правилами демографічної науки, але ґрунтуються на статистиці переписів 1937 і 1939 років, їхні результати навряд чи можна вважати цілком достовірними. Адже відомо, що якість обох переписів є сумнівною. Особливо сумнівною є статистика перепису 1937 р. Як зазначає С. Кульчицький, по Україні було зареєстровано від третини до половини смертних випадків, смерть від голоду не виокремлювалась, а від березня до серпня 1933 р. реальна смертність (включаючи природну) у 2–3 рази перевищувала зазначену в документах статистичного обліку.

В документах переписів не зафіксовано належним чином облік поточного руху населення. Про абсурдність статистики, зафіксованої в обох переписах, свідчить той факт, що згідно з їхніми даними з 1926 р. по 1937 р. населення України зменшилось всього на 538 639, а з 1926 р. по 1939 р. більше як на 3 млн.

За таких обставин сучасні експертні оцінки не можуть беззастережно бути безальтернативною заміною оцінок, фахове виконаних в минулому, а також деяких перших емпіричних оцінок Голодомору сучасниками, особливо тими, які тривалий час жили в Україні, відвідували її сільські регіони і мали конфіденційний доступ до носіїв необхідної інформації.

З огляду на неординарність ситуації варто розробити нові підходи як до корекції сфальсифікованої демографічної статистики, так і до використання раніше зроблених експертних та емпіричних оцінок. Згармонізованість таких підходів сприятиме одержанню надійніших результатів.

Труднощі у підрахунках загальної кількості замордованих голодом людей іноді використовуються для того, щоб кинути тінь сумніву на нашу національну трагедію і заперечити її геноцидний характер. Як зазначалось раніше, ключовим для кваліфікації злочинної поведінки злочином геноциду є не кількість вбитих людей, а намір знищити певну групу як таку через повне або часткове знищення її членів. Кількість жертв не є юридичною ознакою геноциду, а лише однією з обставин злочину. З’ясування цієї обставини є лише допоміжним засобом доведення наміру часткового або повного знищення певної групи як такої, а також вирішення питання про ступінь тяжкості вчиненого злочину і призначення відповідного покарання. При спрямованості злочину проти групи як такої вбивство будь-якої кількості її членів є злочином геноциду.

Навіть якщо під час Голодомору загинуло б не кілька мільйонів українців, а на порядок менше, це не змінило б геноцидного характеру цього злочину. Численні підрахунки, зокрема ті, результати яких вказують на мінімальну кількість жертв Голодомору, свідчать, що вбито мільйони. Точне число мільйонів — 3, 5, 7 або 10 з правової точки зору не має принципового значення. Тому в плані кваліфікації Голодомору злочином геноциду будь-які політичні маніпуляції цифрами, пов’язаними з кількістю жертв, як у бік їхнього зменшення, так і збільшення, є безпредметними. В моральному плані такі дії — спекулятивні і блюзнірські.

<< | >>
Источник: Владимир Андреевич Василенко. Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка. 2008

Еще по теме Кількість жертв злочину і демографічні втрати України:

  1. Геноцид і злочини проти людяності
  2. Об’єкт злочину — українська нація
  3. Владимир Андреевич Василенко. Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка, 2008
  4. Комплекс жертвы
  5. Свобода требует жертв
  6. ЖЕРТВЫ ВОЙНЫ
  7. § 5. Реабилитация жертв политических репрессий
  8. Жертва бытовой электроники
  9. В ДЕБРЯХ МНЕНИЙ И ВПЕЧАТЛЕНИЙ ГЕРОЕВ (ЖЕРТВ?) СОБСТВЕННОГО ВООБРАЖЕНИЯ
  10. ЖЕНЕВСКИЕ КОНВЕНЦИИ О ЗАЩИТЕ ЖЕРТВ ВОЙНЫ 1949 г. И ДОПОЛНИТЕЛЬНЫЕ ПРОТОКОЛЫ К НИМ 1977 г
  11. ПО ДЕЛУ О ПРОВЕРКЕ КОНСТИТУЦИОННОСТИ СТАТЕЙ 2.1 И 16 ЗАКОНА РСФСР ОТ 18 ОКТЯБРЯ 1991 ГОДА "О РЕАБИЛИТАЦИИ ЖЕРТВ ПОЛИТИЧЕСКИХ РЕПРЕССИЙ" (В РЕДАКЦИИ ОТ 3 СЕНТЯБРЯ 1993 ГОДА) В СВЯЗИ С ЖАЛОБОЙ ГРАЖДАНКИ З.В. АЛЕШНИКОВО
  12. БІБЛІОГРАФІЯ
  13. Питання відповідальності за вчинення Голодомору та подолання його наслідків
  14. Механізм здійснення Голодомору: його організатори, виконавці та співучасники
  15. Характерні ознаки геноциду