<<
>>

Об’єкт злочину — українська нація

У 1932–1933 рр. жертвами штучно організованого голоду стали не лише українські селяни. Однак лише український Голодомор, який охопив Україну і Кубань, був геноцидом. Голод в інших регіонах СРСР мав ознаки іншого міжнародного злочину, відомого під назвою винищення.

І річ тут не в тому, що, порівняно з іншими регіонами, рівень смертності та кількість людей, вимордуваних в Україні й на Кубані, були на кілька порядків вищі. Адже, з юридичного погляду, кількісні показники не є критерієм для кваліфікації протиправної поведінки злочином геноциду.

Між українським Голодомором і голодом, який у той період охопив інші регіони СРСР, існувала якісна різниця: селян поза межами України та Кубані виморювали голодом як соціальний клас, а українські селяни стали жертвами злочину насамперед через свою приналежність до української нації.

Правомірність і справедливість такої оцінки — очевидні у світлі політики більшовицького режиму щодо України та системного аналізу більшовицької доктрини і практики в національному питанні.

Ленінсько-сталінське керівництво завжди надавало виняткового значення Україні, вважаючи, що її утримання в орбіті московського центру є ключовою умовою для забезпечення життєздатності комуністичного режиму та нового імперського утворення у формі СРСР.

«Втратити Україну — втратити голову» — казав Ленін. Звідси небажання більшовиків визнавати право української нації на створення незалежної держави. Незважаючи на проголошення Леніним гасла самовизначення націй, керівники більшовицької організації в Україні Горовіц і П’ятаков у червні 1917 р. на засіданні Київського комітету РСДРП(б) заявили: більшовики не можуть підтримати самостійності України, тому що Росія не може існувати без українських хліба, вугілля, цукру тощо.

Після проголошення Української Народної Республіки (УНР) у період з 1917 р.

по 1920 р. Радянська Росія, під вигаданим приводом надання збройної допомоги кишеньковій Українській радянській республіці, утвореній на противагу УНР, тричі завойовувала Україну. Підсумовуючи значення другого загарбання України у 1919 р., Ленін казав: «Ми тепер маємо Україну, це означає, що ми маємо хліб».

Третя окупація України завершилася 1920 р. Для утримання її у своєму силовому полі більшовицька Росія дислокувала на території України шість армій чисельністю 1,2 млн. багнетів.

Зважаючи на потужність українського визвольного руху і розуміючи неможливість тривалого підкорення України лише силою зброї, Ленін у грудні 1920 р. підписав з підконтрольним йому радянським урядом України Союзний Договір, який визнавав незалежність Радянської України — Української Соціалістичної Радянської Республіки — УСРР. Водночас було зроблено інші тактичні поступки, переважно в національно-культурній сфері. В Україні почала запроваджуватись політика українізації, що об’єктивно сприяло дерусифікації та зміцненню української ідентичності.

Змушене піти на поступки, кремлівське керівництво не послабило свого фактичного контролю України і готувалося до реваншу. Першим кроком у цьому напрямі було створення у грудні 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік. У практичному плані це означало початок процесу відтворення колишньої імперії, але на трохи звуженому геополітичному просторі і в новій, комуністичній іпостасі.

Реінтеграція України була успіхом кремлівського керівництва, який посилював владні можливості Москви, однак не скасовував свободи республіки у здійсненні свого власного національно-культурного політичного курсу. Більше того, політику українізації, відповідно до рішень VII конференції КП(б)У (4–10 квітня 1923 р.) та XII з’їзду РКП(б) (17–25 квітня 1923 р.), визнано офіційною лінією партії у сфері національно-культурного будівництва. Незважаючи на певні суперечливі моменти і певну непослідовність у її здійсненні, політика українізації була потужним засобом творення української України.

Українізація торкалася не лише царини застосування української мови, а й охоплювала інші ключові сфери суспільного життя.

Зокрема у процесі українізації, яка здійснювалася під проводом КП(б)У за активної участі О. Шумського та М. Скрипника, відбувався культурний ренесанс європейського зразка і формувалися відмінні від російських культурні традиції, які орієнтувались на психологічну Європу під гаслом «Геть від Москви» (М. Хвильовий), створювалася національна система освіти (Г. Гринько), обґрунтовувалась економічна концепція, згідно з якою Україна мала бути автономним економічним організмом (М. Волобуєв).

1928 р. ЦК КП(б)У знову порушив питання про передачу УСРР районів із більшістю українського населення Курської та Воронезької губерній, а також про запровадження українізації на Кубані, яка тоді, за традиціями, мовою, культурою, була українською, але почала вже втрачати свій український характер.

В Україні на кінець 20-х років із 17 дивізій, дислокованих у її межах, 8 були територіальними, тобто складалися з українців. Причому у військових навчальних закладах розпочалося викладання української мови.

Підвищувався авторитет і вплив національної церкви — Української автокефальної православної церкви.

Українізація об’єктивно була продовженням хвилі національного піднесення, викликаного проголошенням УНР і національно-визвольними змаганнями. Національне відродження України породило несприйняття і стурбованість кремлівського керівництва, перед яким, як раніше — перед урядом Російської імперії, постала необхідність, але набагато масштабніша, викоренення українського сепаратизму.

Як свідчать аналітичні розробки контрольованої з Москви української спецслужби — ГПУ, у фокусі її уваги була небезпека українського сепаратизму. ГПУ України відстежувало настрої в українському суспільстві, вивчало ставлення різних його прошарків до комуністичного режиму, оцінювало «сепаратистські прояви» та визначало заходи боротьби з ними. При цьому особливо наголошувалося на діях «сепаратистів» із використання потенціалу українського селянства та його залучення до реалізації їхніх планів. У таємному обіжнику ГПУ УСРР від 4 вересня 1926 р.

«Про український сепаратизм» зазначалося, що «село привертає особливу увагу націоналістів» і що їхня робота «у вихованні села в дусі ненависті до Москви дає помітні результати, особливо у середовищі молоді». З огляду на це робився такий організаційний висновок: «пов’язати роботу по українській інтелігенції з роботою по селу».

Найактивніша фаза цієї «роботи» розпочалася з організації і проведення у 1929–1930 рр. процесу Спілки визволення України (СВУ), спрямованого проти української провідної верстви, і завершилася винищенням мільйонів українських селян під час Голодомору 1932–1933 років. Обвинуваченим у справі СВУ, зазначали В. Пристайко та Ю.Шаповал, інкримінувалося прагнення зруйнувати СРСР, «відірвати» Україну від інших «союзних республік». Відтак, інспіруючи справу СВУ, комуністична влада, на її думку, ставила крапку на спробах тих або інших сил виступити під прапором «українського націоналізму» чи «сепаратизму».

Підсудними на процесі проходило 45 осіб, але невдовзі у зв’язку зі справою було заарештовано ще 700. Усього ж під час та після процесу СВУ репресіям в Україні було піддано понад 30 тисяч українських громадян, переважно з числа інтелектуальної еліти. Репресії поширилися і на Українську автокефальну церкву, яку було заборонено.

Отже, відбулася широкомасштабна превентивна зачистка української провідної верстви, яка в умовах широкого спротиву сталінській політиці на селі могла очолити боротьбу селян за повалення комуністичного режиму і утворення незалежної української держави.

Такий спротив спостерігався на всій території Радянського Союзу, однак найсильніший він був в Україні. Із зареєстрованих ОГПУ в 1930 р. 13754 (2,5 млн. учасників), селянських заворушень, бунтів і повстань — 4098 (понад 1 млн. учасників) відбулося в Україні і 1061 (приблизно 250 тис. учасників) на Північному Кавказі. Як повідомляв заступник голови ОГПУ В.Балицький у 1930 р. в доповідній записці про політичний стан селянства в Україні у зв’язку з політикою ліквідації куркульства як класу, у деяких селах співають «Ще не вмерла Українa…» і виголошують гасла «Геть Радянську владу!», «Хай живе самостійна Україна!».

Незважаючи на репресії проти української провідної верстви та каральні акції із застосуванням збройних формувань ГПУ проти селян, їхній спротив тривав.

Звичайно, він мав спонтанній і неорганізований характер, але за певних умов міг перерости в загальнонаціональний вибух. Такий розвиток подій непокоїв сталінський режим, який планував подальші антиукраїнські репресії під приводом боротьби з українським «контрреволюційним підпіллям». Про це, зокрема, свідчить оперативний наказ по Державному політичному управлінню УСРР від 13 лютого 1933 р. під грифом «цілком таємно».

У наказі йшлося про те, що ударно-оперативна група ГПУ «розкрила контрреволюційне повстанське підпілля в Україні, яке охопило до 200 районів, близько 30 залізничних станцій та депо і низку пунктів прикордонної смуги». На цій підставі робився висновок про наявність єдиного, ретельно розробленого плану «організації збройного повстання в Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої Української незалежної республіки». Зазначимо з огляду на це, що чекістський прогноз щодо часу збройного повстання дивним чином збігається із часом, коли репресії і Голодомор в Україні сягнули свого апогею.

У світлі відомих нині фактів такі оцінки ситуації та висновки видаються, м’яко кажучи, перебільшенням. Тим часом аж ніяк не є перебільшенням страх сталінського керівництва втратити як владу, так і Україну.

Варто звернути увагу, що концептуально наказ перегукується з відомим тепер листом Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 р., в якому вождь наголошував: «Найголовніше зараз Україна», де справи надто погані і «по партійній лінії», і «по лінії радянській», і «по лінії ГПУ». І робив висновок: «Якщо не візьмемося нині за виправлення ситуації на Україні, Україну можемо втратити».

Український Голодомор був складником багатоходової превентивної каральної операції, спрямованої проти української нації як такої, оскільки її відродження становило загрозу єдності і самому існуванню радянської імперії. У ході цієї операції із допомогою штучно організованого голоду було завдано нищівного удару по українському селянству з метою фізично знищити питому частину нації, а отже, підірвати її визвольний потенціал.

Адже за всесоюзним переписом населення 1926 р. з 31, 2 млн. жителів України сільське населення складало 23,3 млн., тобто більше 81 %, а серед сільського населення українці становили 20,6 млн. тобто 87,6 %. На початку 1932 р. населення України становило 32,5 млн., з яких у сільській місцевості проживало 25,5 млн. Як і раніш, серед сільського населення українці складали переважну більшість, а у деяких сільських регіонах їхня чисельність перевищувала 90 %.

Досить часто стверджують, що український Голодомор не мав виключно українського національного виміру, а отже, не є злочином геноциду, оскільки від голоду гинули не лише українці, а й представники національних меншин, які на той час жили в Україні.

Із цим твердженням перегукується досить парадоксальна позиція С.Кульчицького, яку він сформулював так: «Застосований Сталіним терор голодом в Україні і на Кубані був геноцидом українських громадян, а не українців». Він аргументує свою позицію тим, що: а) Сталін мав підстави побоюватися громадян УСРР; б) нікому — ні онукам громадян України, померлим від голоду, ні світовій громадськості неможливо довести, що знищення українців відбувалося подібно до знищення вірменів в Османській імперії у 1915 р. чи євреїв у країнах Європи, окупованих нацистами. З таким підходом не можна погодитися, оскільки він є хибним у своїй основі і не відповідає критеріям Конвенції 1948 р.

По-перше, населення Кубані, яка була частиною РРФСР, на три чверті складалося з українців, котрі були громадянами Російської Федерації, а не України.

По-друге, відповідно до Конвенції 1948 р. геноцидом вважаються злочинні дії з наміром знищити певну національну, етнічну, расову або релігійну групу, а не громадян. Тобто людей знищують саме через їхню належність до певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи, яка, власне, і є об’єктом злочину.

По-третє, Сталін боявся не громадян України, він вбачав грізну небезпеку в українському національному відродженні. Тому й завдав превентивного удару, і цей удар був спрямований проти української нації як такої. Саме через це українці стали жертвами його злочинних акцій, а не тому, що вони були лише громадянами УСРР.

По-четверте, некоректно як протиставляти, так і ототожнювати український Голодомор із геноцидом вірмен та єврейським Голокостом, оскільки кожний конкретний злочин геноциду має лише йому притаманні зовнішні матеріальні особливості. З юридичного погляду, істотною є не тотожність чи подібність цих особливостей, а відповідність кожного з таких злочинів критеріям або типовим юридичним ознакам, визначеним Конвенцією 1948 р. Доводити комусь подібність знищення українців, вірмен і євреїв під час національних трагедій кожної з цих національних груп непотрібно, оскільки такої подібності не існує і об’єктивно не може існувати. Натомість необхідно довести, що параметри українського Голодомору відповідають вимогам положень Конвенції 1948 р.

Нетотожність українського Голодомору єврейському Голокосту не може бути підставою для заперечення геноцидного характеру української національної трагедії. Нацисти звозили євреїв з усієї Європи до таборів смерті і там знищували в газових камерах. Українців виморювали голодом на їхній споконвічній етнічній території. Матеріальні параметри обох злочинів явно нетотожні. Однак їх юридичні виміри у світлі Конвенції 1948 р. є однаковими.

Одна зі специфічних рис українського Голодомору зумовлена тим, що в перебігу історичного розвитку в деяких регіонах України відбулося вкраплення в тіло української нації національних меншин. Тому під час Голодомору, крім українців, справді гинули і представники національних меншин України. Вони також стали жертвами злочинних дій кремлівського керівництва. Але злочин геноциду було спрямовано не проти них, а проти української нації. Голодомор планувався і здійснювався як один з етапів спецоперації проти української нації як такої, оскільки саме вона, а не національні меншини, виступає суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати право на самовизначення шляхом виходу з СРСР і утвердження незалежної держави.

Будучи основною частиною української нації, українські селяни, а не представники національних меншин становили живильний ресурс і рушійну силу українських народних повстань та національно-визвольних рухів і відігравали в них чільну роль. Саме тому безпосереднім об’єктом Голодомору стала українська національна група та її питомий складник — українські селяни.

Той факт, що від українського Голодомору постраждали представники національних меншин України, аж ніяк не може слугувати підставою для заперечення його антиукраїнської спрямованості. Здійснюючи Голокост проти євреїв, нацисти одночасно знищували циган, поляків, білорусів, українців, представників інших націй, яких вони так само вважали расове неповноцінними і потенційними ворогами рейху. Про це свідчать трагедії Бабиного Яру і інших місць масового знищення євреїв. Але ж ніхто не заперечує, що Голокост є геноцидом єврейського народу.

Представники національних меншин України стали невільними і невинними жертвами українського Голодомору не тому, що були росіянами, євреями, поляками, німцями чи болгарами, а тому, що жили серед української нації, проти якої було спрямовано злочин. Вони немовби опинилися на лінії вогню, коли планували вбити конкретну особу, а постраждали й інші люди, що опинилися поблизу. Але ж нікому не спаде на думку заперечувати наявність злочину на тій підставі, що внаслідок його вчинення постраждали також особи, яких злочинець не мав наміру позбавляти життя.

Виокремлення українського виміру Голодомору не означає заперечення або ігнорування факту винищення штучним голодом представників національних меншин України. Про це свідчать розвідки українських дослідників Голодомору — зокрема О. Іванова, І. Іванькова, В. Марочка. Ретельне з’ясування долі національних меншин має стати неодмінним аспектом майбутнього офіційного розслідування всіх обставин Голодомору на території України.

З точки зору міжнародного права масова загибель від голоду представників національних меншин України є злочином винищення і одночасно обставиною, що обтяжує вину і підвищує рівень відповідальності організаторів українського Голодомору.

У світлі викладеного юридично некоректним є розширене тлумачення поняття «національна група», відповідно до якого об’єктом злочину геноциду розглядають «частину українського народу — сукупність жертв Голодомору… незалежно від етнічної, релігійної та інших ознак». (Є. Захаров). Такий підхід є співзвучним із положеннями ухваленого у 2006 р. Закону «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні». Однак він суперечить вимогам як ст. ІІ Конвенції 1948 р., так і ст. 442 Кримінального Кодексу України, в яких сформульовано склад злочину геноциду. Зауважимо, що у проекті цього Закону Голодомор кваліфікувався як геноцид української нації. В ході його обговорення тодішній голова Верховної Ради О. Мороз запропонував замінити слово «нація» на слово «народ». Верховна Рада України погодилася з цією юридично безпідставною і провокативною поправкою, яка створила правову колізію і, по суті, спрямована на заперечення геноцидного характеру Голодомору. Цю колізію необхідно усунути шляхом внесення змін до Закону «Про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні» і приведення його змісту у відповідність із вимогами ст. 442 Кримінального кодексу України та ст. ІІ Конвенції 1948 р.

Геноцидний характер українського Голодомору намагаються заперечити, спираючись і на той факт, що штучно організований голод спричинив загибель не лише українців в Україні, а й росіян, казахів, татар, башкирів і ще багатьох в інших регіонах СРСР. Такий підхід лежить в основі концептуальної оцінки голоду 1932–1933 рр. російськими істориками та офіційними чинниками, а також деякими закордонними дослідниками, наприклад німцем С.Мерлем.

Суть позиції російської сторони коротко можна сформулювати так: оскільки голод 1932–1933 рр. на території Російської Федерації не вважається геноцидом, то і голод в Україні не може бути геноцидом. Така позиція є позбавленою елементарної логіки спробою нав’язати українській стороні і світовому співтовариству власне бачення історії України. При тому що переконливих документів і аргументів на користь ідентичності матеріальних ознак голоду в Росії і Голодомору в Україні вони не наводять. І причина тут одна — їх просто не існує.

Організовуючи штучний голод, сталінський тоталітарний режим мав на меті часткове винищення: а) селян — як представників соціальної верстви, яка розглядалась як ворожа, — з тим, щоб упокорити їх та подолати їхній опір, і б) української національної групи, як такої, оскільки її розвиток становив потенційну загрозу цілісності і самому існуванню комуністичної імперії і оскільки питому частину української нації складали селяни які чинили найбільший спротив режиму.

Виокремлення українського Голодомору як злочину геноциду, яке спирається на ґрунтовну фактологічну базу, аж ніяк не є запереченням злочинного характеру дій комуністичної влади, що спричинили масову загибель селян інших національностей на території РРФСР. Не виключено, що злочинні дії, вчинені в той час проти казахів, татар та башкирів, також були актами геноциду. Підтвердити чи спростувати це можуть спеціальні дослідження та офіційні розслідування в Казахстані, Татарстані чи Башкортостані.

У цьому зв’язку виникає питання: чи міг сталінський тоталітарний режим вчинити злочин геноциду, жертвами якого б стали російські селяни? Відповідь може бути одна — ні. Як українські селяни були етнічними українцями, так російські селяни були етнічними росіянами. І ті, і інші належали до національних груп, позиціонування і роль яких як у Російській, так і в Радянській імперії були різними.

Російська нація була системоутворюючою основою обох імперій. Російському націоналізмові як офіційному ідеологічному знаряддю розбудови імперії білої та — прихованому машкарою інтернаціоналізму — імперії червоної, був притаманний не сепаратизм, а месіанізм, ідеї імперської єдності та величі.

Російська нація, як і її складник — російське селянство, не могла, за визначенням, стати об’єктом злочину геноциду, оскільки комуністичний режим в принципі не був зацікавлений у знищенні російської нації як такої.

Спротив російського селянина більшовицькому режимові не крив у собі загрози політичного сепаратизму і не пов’язувався владою з можливістю виходу Росії зі складу СРСР.

Українську націю владні кола обох імперій завжди розглядали як системоруйнівний чинник. Рушійною силою українського націоналізму, як ідеологічного знаряддя побудови незалежної України, була ідея виділення зі складу імперії та створення Української самостійної соборної держави.

Почуття національної ідентичності українського селянина у поєднанні з його антибільшовизмом було підґрунтям українського сепаратизму і становило загрозу єдності та самому існуванню СРСР. Саме тому об’єктом злочину геноциду стала українська нація, для послаблення якої сталінський тоталітарний режим здійснив геноцидне винищення українського селянства як питому частину нації і джерело її духовної та матеріальної сили.

Вибіркову антиукраїнську спрямованість Голодомору підтверджують, зокрема, і такі факти:

Найжорстокіші репресивні заходи, які спричинили штучний голод, режим застосував в Україні і на Кубані, яка входила до складу РРФСР, але за мовою, традиціями і культурою була в той час українською. За переписом населення 1926 р. на Кубані проживало 1 млн. 412 тис. українців, що становило 75 % її населення. В цілому ж на Північному Кавказі налічувалося 3 млн. 107 тис. українців.

Уповноваженим з питань забезпечення хлібозаготівель в Україні і на Північному Кавказі було призначено Кагановича, найвідданішого соратника Сталіна. Саме Каганович запровадив режим «чорних дощок» як додатковий метод покарання селян Кубані і України, в яких примусово вилучались всі запаси зерна та всі інші продукти харчування.

У союзних постановах, листуванні і виступах кремлівського керівництва поряд з Україною часто виокремлюється Кубань — як регіон, якому слід приділити особливу увагу. Про це, наприклад, свідчать постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 1 листопада 1932 р. та бюро Північнокавказького крайкому від 4 листопада 1932 р., листування Сталіна з Кагановичем, виступи останнього під час поїздок до Північного Кавказу.

Російський дослідник голоду 1932–1933 рр. І.Зеленін зазначає, що дії комісії ЦК ВКП(б) у справах хлібозаготівель у Поволжжі, що її очолював Постишев, мали «дещо інший характер порівняно з тим, що здійснювали Каганович і Молотов на Північному Кавказі і Україні». Він небезпідставно вважає, що селяни Нижньої Волги постраждали від голоду меншою мірою, ніж сільське населення України і Північного Кавказу.

В.Кондрашин зазначає, що в 1932 р. дестабілізацію ситуації в Північно-Кавказькому краї спричинив «український чинник» — оголошення там планів хлібозаготівель викликало паніку серед селян Кубані і Дону, оскільки вони знали про голод в Україні і відчули загрозу голоду, аналогічного тому, що вже охопив Україну. Цілком очевидно, що паніка охопила цей регіон через те, що населений він був переважно українцями, які знали про події в Україні, але В. Кондрашин про це не згадує.

Поряд із нормативними актами, за допомогою яких здійснювалась організація штучного голоду на всій території СРСР, існувала ціла низка специфічно «українських», а точніше — антиукраїнських законів, постанов, інструкцій, директив тощо. Так у січні 1933 року на союзному рівні було ухвалено нормативні акти, відповідно до яких лише селянам України і Кубані заборонявся виїзд до сусідніх областей Росії і Білорусії «в пошуках хліба». На їхніх кордонах було встановлено режим блокади, дотримання якого забезпечували підрозділи ГПУ та міліції. Аби унеможливити втечу від голодної смерті, війська не допускали голодуючих українських селян також у райони, прилеглі до кордону з Румунією і Польщею.

Питання хлібозаготівель в Україні і на Північному Кавказі сталінський тоталітарний режим пов’язав безпосередньо з питаннями українізації, свідченням чого є Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. «Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі та в Західній області».

У вельми розгорнутих пунктах 4, 6 і 7 Постанови виокремлено лише Україну і Північний Кавказ; українське керівництво піддано жорсткій критиці за хибне здійснення національної політики, а північнокавказьке — за небільшовицьку українізацію, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, зокрема петлюрівцям та учасникам Кубанської Ради (аналог Центральної Ради), «створення своїх легальних прикриттів, своїх контрреволюційних осередків і організацій».

Постанова містила припис ЦК КП(б)У та РНК України «вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій» і зобов’язувала Північнокавказький крайком і крайвиконком:

— виселити в найстисліші терміни до північних областей СРСР зі станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, усіх жителів, за винятком справді відданих радвладі колгоспників та одноосібників, і заселити цю станицю колгоспниками-червоноармійцями;

— негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також видання усіх газет і журналів з української на російську мову, більш зрозумілу для кубанців; підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову.

Зміст цієї постанови є переконливим підтвердженням того, що штучно організований голод в Україні і на Північному Кавказі використовувався не лише як знаряддя геноцидного винищення, а насамперед як привід для руйнації української національної ідентичності та знищення носіїв цієї ідентичності за їхню належність до української національної групи.

Загальносоюзні нормативні акти виконувались на теренах усієї Країни Рад із допомогою практично однакових методів, проте масштаби, цілеспрямованість і, відповідно, наслідки їх застосування в окремих регіонах були різними. З найбільшою ретельністю і жорстокістю їх виконували в Україні і на Кубані. Найактивніші фази вилучення зерна в українських селян супроводжувались істеричними антиукраїнськими кампаніями в загальносоюзній пресі.

Порівняно з іншими регіонами, смертність в Україні і на Кубані була набагато більшою і перевищувала природну у десятки разів. Причому надвисока смертність спостерігалась у сільській місцевості, заселеній переважно українцями (С. Кульчицький). Це зумовлено застосуванням особливо жорстоких і масштабних примусових вилучень продовольства саме щодо українців.

З припиненням Голодомору в другій половині 1933 р., відповідно до постанов Політбюро ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, було утворено Всесоюзний комітет з переселення. Згідно з його рішеннями було визначено 42 райони Одеської, Дніпропетровської, Донецької та Харківської областей, куди на місце виморених голодом українців організовано переселяли людність з Росії та Білорусії. Під час першого етапу цієї операції до України протягом кінця 1933 — початку 1934 рр. було переселено 20 тисяч сімей. Вимерлі українські села були заселені переважно росіянами, білорусами, а також євреями і німцями, хоча в Союзі РСР за межами України проживало кілька мільйонів українців.

Тогочасні повідомлення іноземних кореспондентів та закриті звіти посольств і консульств, акредитованих в СРСР, сконцентровані головним чином на голоді в Україні і Північному Кавказі. Причому як у кореспонденціях, так і в аналітичних висновках дипломатичних звітів даються оцінки людських втрат і підкреслюється, що голод в Україні було сплановано з метою приборкання та знищення української нації.

Так в аналітичному звіті «Голод і українське питання», підготовленому у травні 1933 р. Королівським консулом Італії в Харкові С. Граденіго, зазначалось, що політика московського уряду «має на меті за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10 чи 15 мільйонів душ. І ця цифра не повинна здаватись перебільшеною. Гадаю, що її вже, мабуть, досягнуто і буде перевищено… З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому, не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».

У політичному звіті Консульства Німеччини у Києві від 15 січня 1934 р. зазначалось: «Стан українського питання цього року можна оцінити також лише в контексті масового голоду. Через цю катастрофу, відповідальною за яку народ вважає московську політику, давня прірва між українцями-поборниками самостійності та московським централізмом, природньо, поглибилася. Прикметною для настроїв населення є досить поширена думка, що радянський уряд навмисне посилював голод, щоб примусити українців впасти навколішки». Варто також процитувати документ «Чи є Україна українською», складений у травні 1936 р. анонімним автором після кількатижневої поїздки Україною. Автор цього документу, який зберігається в архіві німецького МЗС, зокрема, зазначає:

«Українська Україна була знищена Від понад 30 млн. її населення, за приблизними підрахунками, п’ята частина, тобто 6 мільйонів людей, померли голодною смертю. Нині народ настільки слабкий, що не зможе встояти перед останнім ударом московського централізму…

У майбутньому ретельне історичне дослідження, можливо, встановить, що волю українського народу протягом жахливих 1932–1933 років було зломлено. Щонайменше на десятки років, а може й назавжди».

На щастя похмурі песимістичні прогнози не виправдались, але їхнє підґрунтя і зміст переконливо свідчать про розуміння того, що об’єктом злочинної геноцидної поведінки кремлівського керівництва була українська нація як така.

Незважаючи на тяжкі історичні випробування, Україна відновила свою державну незалежність. Однак українська нація зазнала колосальних втрат, насідки яких відчуваються і нині. У поєднанні з політичними репресіями та депортаціями, які здійснювались до, під час і після 1932–1933 рр., Голодомор мав катастрофічний кумулятивний ефект. Нищівного удару зазнав генетичний потенціал української нації. Відбулась руйнація традиційної структури українського соціуму, супроводжувана спустошенням країни. Українській нації було завдано тяжкої психологічної травми внаслідок жахливих картин масової загибелі людей, мученицької смерті рідних та близьких, неймовірних голодних страждань живих і шокуючої моральної деградації, викликаною боротьбою за виживання в умовах тотального голоду. Було серйозно приборкано сили українського визвольного руху і послаблено здатність нації до спротиву, підірвано віковічні національні традиції, пригальмовано процес національного відродження і нормального культурного розвитку нації, зміцнення її єдності, гідності і духовності. У країні запанувала атмосфера страху, жорстокості, брехні, подвійних стандартів і аморальності.

В значній мірі руйнівні наслідки Голодомору гальмують поступ незалежної України. Їхнє подолання є необхідною умовою оздоровлення суспільства, національної консолідації і побудови успішної України.

<< | >>
Источник: Владимир Андреевич Василенко. Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка. 2008

Еще по теме Об’єкт злочину — українська нація:

  1. Геноцид і злочини проти людяності
  2. Кількість жертв злочину і демографічні втрати України
  3. Владимир Андреевич Василенко. Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка, 2008
  4. Характерні ознаки геноциду
  5. Питання відповідальності за вчинення Голодомору та подолання його наслідків
  6. Механізм здійснення Голодомору: його організатори, виконавці та співучасники
  7. Наявність наміру сталінського режиму організувати Голодомор в Україні
  8. БІБЛІОГРАФІЯ
  9. § 3. Субъекты финансового права
  10. § 4. Защита прав субъектов финансового права
  11. § 5. Гарантии защиты и восстановления нарушенных прав субъектов финансового права
  12. § 5. Финансовое право и финансовая политика государства